Еволюціоніст Ігор Дзеверін: «Для мене не очевидно, що людина стає розумнішою. Освіченішою – можливо»
Чому живі організми майже не змінилися, відколи тисячі років тому їх бачили наші пращури? Чи підтверджують сучасні дослідження теорію Дарвіна? Чи має релігія щось спільне із наукою? Про це в межах спецпроекту Науковий підхід розповідає Ігор Дзеверін, доктор біологічних наук, завідувач відділу еволюційної морфології хребетних Інституту зоології імені І. І. Шмальгаузена НАН України. Серед його наукових інтересів – мінливість, порівняльна морфологія та еволюційна історія ссавців, історія та філософія біології. А ще він вважає, що українська наука має розвиватися не з кишень науковців-ентузіастів, а з державних ґрантових програм.
Про еволюцію людини
Еволюція триває весь час, вона не зупиняється, і це стосується не тільки одноклітинних, а взагалі всіх живих істот. Практично у нас на очах відбуваються зміни багатьох рослин і тварин, пов'язані з кліматичними чинниками або з людським впливом на природне середовище. Якщо говорити про людину, то ста років (тобто, чотирьох поколінь), може, і замало для того, щоб відбулися помітні зміни, однак людина також еволюціонує.
За останні тисячі років ми набули деяких нових рис. Серед них, наприклад, здатність у дорослому віці розкладати лактозу і, як наслідок, живитися молоком, імовірно, також імунітет до деяких хвороб.
Про напрямки руху сучасної еволюції
Головне досягнення науки про еволюцію в останні десятиліття – це можливість аналізувати генетичну інформацію живих істот. Адже раніше про генетичні зміни науковці майже завжди дізнавалися за непрямими і видимими даними (найчастіше, за змінами будови організмів, іноді фізіологічними чи екологічними змінами). Тепер вони читають генетичні «тексти».
Мабуть, далі людство дізнається, як в результаті дій генів утворюються живі організми з їхньою унікальною морфологією, фізіологією та екологією. Адже геном можна розглядати як своєрідний набір інструкцій з побудови організму. Якщо інструкції дещо змінилися, то й організм вийде трохи іншим. Саме такий процес поступової зміни інструкцій і лежить в основі еволюційних перетворень. Сучасна наука вивчає співвідношення між індивідуальним розвитком організмів і їхньою еволюцією. До речі, багато ідей, що лежать в основі цього напрямку, висловив на початку ХХ століття наш співвітчизник, видатний еволюціоніст Іван Шмальгаузен.
Найбільш обґрунтованою і найпоширенішою теорією еволюції є наразі синтетична теорія еволюції. Це поєднання класичного дарвінізму та класичної генетики. Це теорія Дарвіна, викладена мовою генетики за допомогою досить розвинутого математичного оснащення. За час свого існування вона увібрала також численні нові дані (молекулярно-біологічні, зокрема). Результат виявився досить переконливим, він добре пояснює ті явища, які ми бачимо в живій природі. Водночас, розуміння еволюції, властиве синтетичній теорії, виявилося напрочуд близьким до того, як уявляв еволюцію Дарвін.
Безсумнівно, в теорії еволюції залишається багато незрозумілих питань. Є науковці, що не згодні з дарвінівським розумінням еволюції і розробляють власні еволюційні теорії. Дискусія між науковцями щодо принципових проблем еволюції є позитивним явищем, бо сприяє уточненню теорій, виправленню помилок і постановці нових завдань.
Про вимирання мамонтів
Попри всі фінансові негаразди, наукові дослідження в Україні тривають, є наукові досягнення і в галузі еволюційної біології. Наприклад, науковців давно цікавила проблема масових нещодавніх (в палеонтологічному розумінні, звичайно) вимирань крупних тварин (таких як мамонти або волохаті носороги). Дехто вважає, що ці тварини вимерли внаслідок кліматичних змін, дехто – що причиною вимирання була діяльність прадавніх людей. Український науковець Павло Пучков навів досить вагомі докази на користь другої гіпотези. Досить імовірно, що ці вимирання спричинені нашими предками.
Походження кажанів було й залишається однією з найскладніших проблем еволюційної біології, передусім через те, що невідомі справжні перехідні форми від наземних ссавців до кажанів. Дехто з науковців вважав, що такими перехідними формами були тварини, здатні до планерування й схожі на білку-летягу. Дехто вважав, що дві групи рукокрилих – крилани та летючі миші – походять від різних предків і набули здатності до силового польоту незалежно.
Український дослідник Михайло Ковтун, докладно вивчивши будову кажанів, дійшов висновку, що всі рукокрилі мають спільне походження, а планерування не могло бути перехідною стадією в розвитку справжнього польоту. Ці праці опублікували трохи раніше, ніж 20 років тому, а тут я їх згадую тому, що подальші дослідження, морфологічні, а останнім часом – передусім, молекулярно-біологічні, повністю підтвердили його. Що ж до співвідношення силового польоту й планерування в еволюції кажанів, то дискусія на цю тему триває й досі.
Про теорії і «генетичні» сюрпризи
Зараз новітні прилади дозволяють змінити думку стосовно еволюції того чи іншого виду. Наприклад, більшість зоологів були переконані, що членистоногі тварини (ракоподібні, павуки, кліщі, комахи й багато інших) є нащадками кільчастих червів (представників групи, до якої належать, наприклад, наші дощові черв'яки). Ця теорія дуже добре обґрунтована, ми знаємо численні схожі риси в будові кільчастих червів та членистоногих, знаємо перехідні форми між ними. Однак молекулярні дані свідчать, що членистоногі набагато ближчі до зовсім іншої групи – круглих червів, яких до того ніхто і не розглядав як близьких родичів членистоногих.
Еволюційне дерево тварин, схоже, виглядає не зовсім так, як думали декілька поколінь науковців. Раніше вважали, що клас плазунів складається з трьох основних груп. До першої належать черепахи, до другої – змії, ящірки, крокодили, а з вимерлих істот, наприклад, динозаври, до третьої – вимерлі предки ссавців. Однак молекулярні дані демонстрували значно ближчу спорідненість черепах із ящірками, ніж анатомічні. Цю суперечність, можливо, подолано завдяки новим даним. Німецькі палеонтологи Р. Шох та Г.-Д. Зюс описали вимерлу черепаху Pappochelys, що виявилася за будовою проміжною формою між ящірками та черепахами. Уточнення положення членистоногих чи «родинні» зв’язки між ящірками й черепахами – це один з найсенсаційніших результатів, є й інші несподіванки. Однак, у багатьох випадках молекулярні методи, навпаки, підтвердили стару класифікацію.
Про те, де беруться рештки для дослідження
Наше розуміння еволюції значною мірою ґрунтується на палеонтологічних даних. Тому професійні знання з палеонтології досить важливі для науковця, що вивчає еволюцію. Якщо йдеться про дослідження еволюції людини чи тварин або рослин, тісно пов’язаних з людиною, то досліднику можуть знадобитися і знання з археології.
Пошук викопних решток – це одне з найважливіших і найскладніших завдань палеонтології. Загалом палеонтологи знають, у яких відкладах слід очікувати знайти рештки вимерлих організмів. На території України знайшли дуже велику кількість таких решток, часто вони мають неабияку наукову цінність. Ось, наприклад, нещодавно українські науковці Павло Гольдін та Євген Звонок описали найдавнішого відомого в Східній Європі кита, рештки якого знайшли у Кіровоградській, Черкаській, Луганській областях, а також у передмісті Києва. Він одержав назву Basilotritus uheni, його вік десь 40-42 млн років.
Про розумнішання тварин і людей
Освіченішою – можливо, але для мене не очевидно, що людина стає розумнішою. Для того, щоб вижити, як наші предки, в умовах дикої природи, не маючи жодних технічних засобів, явно потрібен не менший інтелект, ніж нам для того, щоб існувати в умовах цивілізації.
Розвиток людської культури – окреме від біологічної еволюції явище. Однак людський мозок, що виявився здатним до створення розвинутої культури, – це результат біологічної еволюції. Це стосується, зрозуміло, не тільки тих мавп, що стали нашими предками. У деяких групах тварин здатність до розумової діяльності зростала в процесі еволюції, у деяких зменшувалася, а в деяких залишалася на незмінному рівні.
Про наявність бога й арґументи проти
Я – атеїст, вважаю, що ідея бога (байдуже, в буквальному тлумаченні чи в алегоричному) не має за собою вагомих доказів. Взагалі ж науковці дуже по-різному ставляться до цієї ідеї і до релігійної віри. Серед науковців багато атеїстів та агностиків, але є прихильники і традиційних конфесій, і нетрадиційної релігійності. Дехто намагається розшукати таке тлумачення наукових фактів та узагальнень, яке можна було б узгодити з релігією, або сумісне з наукою тлумачення релігії. Для когось релігійна віра і науковий світогляд існують ніби паралельно, ніяк не взаємодіючи. Це дуже індивідуально.
Серед найвідоміших критиків релігії Річард Докінз – надзвичайно талановитий теоретик-еволюціоніст і біолог-філософ, до того ж, можливо, найкращий з сучасних популяризаторів біології (про виступ якого у Бельгії ми писали минулого року. – Platfor.ma). Його мислення нестандартне, а його критичні зауваження прості, логічні, переконливі. Його численним опонентам зазвичай взагалі немає, що на них відповісти. Це стосується як його міркувань на біологічні теми, так і його критики релігії. Звичайно, у Докінза є неточності, є спірні та сумнівні тези; я б іще додав, що старі його праці (такі, як «Егоїстичний ген», «Розширений фенотип» чи «Сліпий годинникар») цікавіші, ніж праці останніх років, але загалом його твердження досить добре обґрунтовані і потребують серйозної уваги.
У головному Докінз, на мою думку, правий. Він мав повне право виступити з критикою релігії, так само, як захисники релігії мають право критикувати атеїзм (і, до речі, активно цим правом користуються). Я б порадив їм поставитися до ідей Докінза з максимальною увагою й шукати контрарґументи, що були б хоча би порівнянними за переконливістю з його аргументами.
Про реформування української науки
Фінансування науки в Україні наразі недостатнє не тільки для того, щоб забезпечити прогрес науки, а й для того, щоб хоча б зберегти теперішній стан. Воно становить абсолютно мізерну частину бюджету, скорочення цих коштів нічого б не вирішило. Водночас, нерозумна економія зараз, фінансування освіти і науки за залишковим принципом, несе небезпеку дуже значних витрат в недалекому майбутньому. Досить небезпечні і псевдореформаторські ідеї на зразок розпуску Академії наук і передачі її функцій освітнім закладам, або значного обмеження її функцій. Такі ідеї регулярно висловлюють деякі автори.
Є сфери, де не варто економити. Якщо говорити про науку, то необхідно, окрім іншого, знайти гроші для адресної підтримки молодих науковців. Мають бути передбачені кошти на проведення експедицій, закордонні відрядження, закупки нового обладнання.
Складне лабораторне обладнання, реактиви, експедиції – усе це дорого коштує. Загалом рівень фінансування біологічних досліджень у нашій країні явно недостатній для того, щоб забезпечити їх на сучасному рівні. Ні для кого не є таємницею, що часто науковці змушені здійснювати наукові дослідження за власні кошти. Але це можливо лише для порівняно дешевих проектів і взагалі не може бути розв'язком наявних проблем.
Досить важливо, щоб були нарешті впроваджені прості та прозорі схеми фінансування наукових досліджень, несумісні ані зі зрівнялівкою, ані з фінансуванням пропорційно займаним посадам. Таке фінансування має відбуватися на конкурсній основі та з міжнародною експертною оцінкою.
На жаль, і в урядових колах, і в колах широкої громадськості дуже поширені міфи про нібито відсутність у нас справжньої науки, неефективність роботи науковців тощо. Насправді, якщо врахувати, які кошти держава витрачає в середньому на одного науковця, то діяльність наших науковців слід визнати надзвичайно ефективною. Навіть у сучасних умовах в Україні виконуються наукові дослідження, котрими ми можемо пишатися. Просто дуже важливо вчасно доносити інформацію про них до широких кіл громадськості. Тут науковці дуже розраховують на допомогу журналістів. Останнім часом у суспільстві помітне пожвавлення інтересу до науки. Я думаю, це дуже позитивно.
Фото – Василь Чуріков.
