24 жовтня 2016

Етимолог Василь Лучик: «Довіряти першому, найочевиднішому варіанту походження слова не можна»

Етимологією займатися під силу не кожному. Це досить важка і марудна справа, тому зараз більше розвиваються «модніші», «легші» напрямки. Про це розповідає мовознавець, професор, завідувач кафедри загального і слов'янського мовознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», провідний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України Василь Лучик. І він знає, що каже, адже, окрім наукової діяльності про гідроніми, словотвір катойконімів, пан Василь уклав два словники «Словник народних географічних термінів Кіровоградщини», «Етимологічний словник топонімів України», і в них не одне десятиліття праці. Ми ж поговорили про найвживаніші топоніми в Україні, підступну очевидність і кругозір етимолога, не оминули й сучасний стан перейменування.

 

 

 

Про походження українських топонімів 

Ніхто не знає, скільки в українській мові топонімів. Очевидно, їх сотні тисяч. У колишньому Радянському Союзі їх нараховували близько 3-4 мільйонів. Справа в тому, що значна частина ще не зібрана, але основні проблеми розв’язуються, поглиблюється їхнє вивчення.

 

Як на мене, весь склад топонімів знати не потрібно, адже багато з них повторюються. Але тут є підводний камінь: вони можуть звучати однаково, але мати різні мотиви появи. Наприклад, топонім «Іванівка»: один може походити від імені «Іван», інший бере початок від прізвища «Іванов», третій – від переселенців, які привезли з собою цю назву. Тому для топонімії дуже важливою є історія місцевості.

 

Найважливіше, найцінніше і найтяжче дослідити ті назви, які мають давнє походження, адже вони приховують інформацію, яку важко реконструювати, і мовознавці докладають чимало зусиль, щоб докопатися: що ж там стоїть за тими назвами. Докопуються ономасти, які займаються дослідженням власних назв, насамперед за допомогою наукових методів – порівняльно-історичного, етимологічного аналізу, який передбачає вивчення всіх варіантів і назв, що існували протягом історії розвитку того чи іншого об’єкта.

 

В сиву давнину, в язичництві слово і річ сприймалося як одне ціле. Наприклад, в Давній Греції була дискусія про природу імен. Філософи стверджували: слово є таким, якою є річ, що воно означає. Вони не розділяли речі і слова. Лише потім розвинулося абстрактне, образне мислення у відриві від названого об’єкта.

 

 

 

 

Про те, що потрібно знати, щоб займатись етимологією 

Походження власних географічних назв як наукова проблематика багато кого інтригує, адже біля кожної людини є село, річка, озеро, інші об’єкти, і цікаво, що ж означають їхні назви. В етимологічному словнику топонімів України, який я укладав, взято лише найуживаніші топоніми України за географічною енциклопедією. Я керувався принципом, щоб жодної назви не залишити без пояснення. Бралися до уваги різні мовні та позамовні знаки. Загалом етимологічний підхід ґрунтується на порівняльно-історичному методі, враховує фонетичні, лексико-семантичні, морфологічні, словотвірні, позамовні чинники, що дозволяє пояснити навіть темні назви, – зокрема і дуже давні.

 

З кожним роком етимологів все менше. Це наслідок розвитку цивілізації. Розквіт був у ХІХ-ХХ ст., а потім почали розвиватися «модніші», популярніші, «легші» напрями, тому що не кожному під силу займатися етимологією, це доволі важка й марудна праця. Але перспектива в порівняльно-історичного мовознавства є, бо без нього неможливо пізнати минуле різних мов і культур.

Якщо брати топоніміку як науку, то вона дуже тісно пов’язана з історією, тому й потрібно знати, коли, що, де було, які обставини виникнення назви і розвитку суспільства. Вона має тісний зв’язок із географією, тому що топоніми є географічними назвами. А географічні назви часто виникали за різними фізико-географічними ознаками об’єктів. Наприклад, є містечко Кілія в Одеській області, місцями з майже білою землею. Це відбилося в його назві, яка походить з тюркського кіл – «біла глина, вибілена земля». Ще на початку ХХ ст. географи наполягали, що топоніміка – це географічна наука. Наразі походженням слів займається мовознавство, а позамовним значенням і зв’язком із географічним розташуванням та рельєфом – географи, історики, археологи.

 

Також потрібно знати і враховувати слов’янські та інші мови, діалекти, але копати потрібно ще глибше. Скажімо, топонім Uma, який відбився в назві міста Умань, був зафіксований лише в ХV ст., але за усіма ознаками (суфікс -ма, корінь у-) є ще індоєвропейським за походженням, виник приблизно у ІІІ тис. до н.е. Такий корінь мав значення «віддалятися», «зникати», тобто у назві відбилася ознака «віддалена місцевість». У Німеччині в басейні Рейну зафіксовано аналогічну назву ще в тисячному році у формі Oumenau, що відповідає слов’янському Умена/Умань.

 

Найнадійніші для з’ясування походження назви – це писемні свідчення, але давні назви виникали ще в дописемний період. Потрібно використовувати правильну методику, знаходити зв’язки, тому що немає такої назви, яка би не мала аналогів у тій самій чи інших мовах. Це пов’язано з актуальними поняттями, тому якщо тут так назвали географічний об’єкт, то могли назвати іще десь. Вишукуються всі ці зв’язки, враховується мовна структура таких одиниць, з якими спорідненими назвами вони могли бути пов’язані.

 

Назви вулиць – це різновид топонімів, але ними я займаюся лише принагідно. Серед них багато штучних, вони зазвичай прозорі і не такі цікаві в науковому плані, хоч і бувають винятки. Мені подобається щось давнє, щоб розв’язувати часто недоступну для інших представників науки проблему.

 

 

 

 

Про мотивацію назв 

Є різні класи власних назв. Якщо брати населені пункти, особливо нові, то вони мотивовані здебільшого іменами, прізвищами, тобто антропонімами, які найбільш поширені в даній місцевості, тому рясніють на карті Іванівки, Петрівки, Антонівки, Катеринівки тощо. Такі назви виникали найчастіше в ХІХ столітті. Наприклад, у моєму селі пан Михайло наймав людей для обробітку свого поля, і ту його частину, яку він виділив для людей, щоб вони там будувалися, заснували поселення, назвали його іменем – Михайлівка, і це історичний факт.

 

Багато назв пов’язані з властивостями землі – Піщане, Камнівка. Якщо це водні об’єкти, то за кольором чи іншими ознаками води – Біла, Синюха, Жовті Води. Поширеними є населені пункти і водойми, названі за рослинністю – Вербівка, Соснівка, наприклад.

 

Свого часу відомий ономаст Олексій Стрижак пов’язував появу назв річок Омельник, Омельничок, що протікають у районі Онуфрієвки, Світловодська, Кременчука, з тюркським словом «емін» – «головна посада», «емінова місцевість». Я з ним не погоджувався, схиляючись до зв’язку назви з омелою – рослинним паразитом. Походження назви від слова омела не виключається, оскільки там поширені осини, тополі з відповідною рослиною, тобто могло бути на момент номінації, що узбережжя було такими деревами насичене. Потім ми укладали словник народних географічних термінів і відшукали в місцевому мовленні омельник – географічний термін, який означав камінь у воді, що обріс мохом, водоростями. Виходить, що річечка, яка характеризувалася сукупністю такого каміння, дістала відповідну назву. Загалом географічні терміни дуже легко переносяться як власні назви на об’єкти. Наприклад, долина – територія, Долина – місто, холм – підвищення, Холм, польське Хелм – місто.

 

 

Про підступну очевидність

Спадає на думку приклад із російської топонімії, коли до революції була назва Царицино (сучасний Волгоград). Без заглиблення в реальну мотивацію виглядає абсолютно імовірним походження Царицино від цариця, адже є суфікс -ин, який вказує на належність. Проте, виявляється, назва походить від первинного Царасу, в основі якого тюркське словосполучення, де цара –  жовтий, а су –  вода. Слов’яни, які не зрозуміли тюркську назву, «підлаштували» її під своє, зумовивши зв’язок з хибною мотивацією. Тому довіряти першому, найочевиднішому варіанту у топонімії не можна.

 

Наприклад, у Криму є кілька річок – Карасівка. Здавалося би, топонім пішов від прізвища Карась чи від назви відповідної риби, а насправді він постав від тюркського словосполучення кара су «чорна вода». У слов’ян воно переросло в Карасівку, яка не має ніякого відношення до реальної мотивації – темного кольору води.

 

Усі слова колись були похідними, за якоюсь ознакою виникали, проте багато з них із плином часу втрачає цей зв’язок, як і загальні назви. Чому небо називається небом, водаводою? Зараз цього зв’язку не встановиш. Так само і у деяких власних назвах.

 

 

 

 

Про детективну історію з етимологією гідронімів Сорока

Річок Сорока в Україні кілька: у нижній течії Десни, в басейні Тясмину, у верхній течії Південного Бугу, у верхній течії Дністра, у басейні Західного Бугу, в басейні Прип’яті. У слов’янських країнах Сорок більше немає. Коли я подивився на їхній периметр, то помітив, що він буквально накладається на розташування тих місць, де слов’яни зародилися. Я поставив перед собою питання: це випадковість чи ні? Чому саме по периметру прабатьківщини слов’ян протікають ці Сороки і чому їх більше ніде немає – ані всередині цієї території, ані за її межами.

 

І тут почалися мої наукові пошуки. Перша ідея була в тому, що це не випадково. Друга ідея –  зрозуміти, що ці назви означали. Сорока – це східнослов’янське слово, бо є повноголосся  (у західних слов’ян, наприклад, було б Срока, як крова – корова. У південних теж неповноголосся. Але перед тим воно повинно було мати форму у праслов’янській мові – *Sorka. У багатьох європейських і слов’янських мовах є корінь сор-, який походить від дієслівного *ser- (імена в основі мають -о-, а дієслова -е-; пор.  везти – воз, брести – брод), що мав широке значення «текти, обтікати; окутувати щось; сорочка тощо». Як же вона могла стосуватися річок? Річечка тече, обтікає свою землю, водночас, вона відмежовує і захищає від зовнішнього, іноземного. Звідси, до речі слово сорочка, тобто те, що окутує і захищає; пор. народився в сорочці – захищений, своя сорочка ближча до тіла тощо. Оцей корінь, який означає «окутує», «огортає», мабуть, і відбився у відповідних гідронімах по периметру прабатьківщини слов’ян, які жили в Середній Наддніпрянщині і навіть не підозрювали, що ще десь у їхніх споріднених племен є інші річки з назвою Сорока, кожен назвавши так свою територію за відповідною ознакою. Тут і ідея, і семантика, і морфологічне підґрунтя, і словотвірна будова відповідають зазначеній етимології.

 

Знання багатогранні, але якраз мовознавці трохи вводять у береги цю інформацію, бо якщо взяти ХІХ ст. – поч. ХХ ст., то дуже часто цими назвами займалися історики, географи, і вони на свій розсуд, інтуїтивно, опираючись на асоціації, використовували їх для історичних підтверджень. Але ж їхні здогадки не завжди відповідали дійсності.

 

Про хибні тлумачення та небилиці

Є так звана народна етимологія. У місцевому мовленні її можна розглядати як елемент фольклору, художні асоціації, образні зв’язки. Але для етимологічної науки воно не те що не має цінності, а навіть часто шкодить, бо інколи на це ведуться навіть фахівці. Наприклад, був такий етнос етруски. І тут історики та географи без всілякої підготовки пов’язували це з руськими племенами, хоча це племена території Дакії, Італії ІІ-І тис. до н.е., і ніякого зв’язку зі слов’янами не мають. І таких назв повно. Можливо, за якимись фактами такі автори мали рацію, але частіше тут мали місце хибні пояснення. А мовознавці вже на це не ведуться, вони дивляться на реальні зв’язки і пояснюють їх. Коли почали застосовувати порівняльно-історичний метод, тоді вже більшість назв отримало об’єктивне наукове пояснення.

 

Сходознавець-індолог Степан Наливайко у своєму словникові про походження давніх назв все пов’язує із санскритом, там такі фантазії, що просто за голову берешся. Наприклад, Одеса – це від Го- «бик», «корова», бо ця місцевість була територією корів і, водночас, ім’я Шіви та його дружини, і -деса (індійське деша) – місцевість, край, країна. Така ознака могла бути мотиваційною, але Одеса виникла недавно, понад 200 років тому, а її назва перенесена в часи моди на античні топоніми з Греції. Коли за цю проблематику взялися мовознавці, то вони відкинули багато фантастичного, надуманого, і зараз є чимало словників та інших праць, які об’єктивно це пояснюють.

 

Не так давно я зустрів працівника полтавського телебачення, який затято переконував, що Ворскла – це назва, яку дав річці Петро І, коли була Полтавська битва. Мовляв, Петро І плавав по ній і, втопивши підзорну трубу, вигукнув: «Эх, ты, вор скла!» Це фантазія, хоча б тому що Петро не любив і не знав української мови, а російською скло буде стекло. Ця річка згадується як Върьскла ще в літописах ХІІ ст., є тільки варіанти цієї назви, яка походить від іранського орс «світлий», «білий» і тюркського та іранського кол «вода», «річка». Тобто, Ворскла – «світла, чиста річка». Коли такі байки потрапляють у наукові джерела, то дуже дратують науковців.

 

Не можна щось доводити, що суперечить історичним, природним фактам. Не можна стверджувати, наприклад, що це слов’янська назва стосовно Карпат, бо цю місцевість первісно заселяли не слов’яни і, можливо, навіть не індоєвропейці. Набагато пізніше тут з’явилися слов’янські назви річок і поселень. Тут проходили трипільці, що мігрували сюди через Альпи і Румунію аж до середнього Дніпра, їх археологи пов’язують з афроазійською макрородиною. Коли на Близькому Сході була посуха, вони шукали придатні для життя землі в Європі.

 

 

 

 

Про сучасні перейменування

Проблема перейменування існувала давно. Я був учасником ономастичних конференцій, які в Україні проводяться регулярно, з 1990 року. В Одесі проводили VІ ономастичну конференцію, одним із рішень якої було пропонувати владним структурам повернути історичні назви. Перейменовували і раніше, наприклад, був один пан, на його честь було назване село, прийшов інший – перейменували. Але в радянські часи це ставалося масово: кожен четвертий населений пункт перейменували, і ці нові топоніми часто повторювалися: Ленінське, Крупське тощо.

 

На мою думку, ініціатори сучасної хвилі перейменувань вчиняють здебільшого справедливо, не так, як раніше, коли нікого не питали. Але ідеально навряд чи вийде, бо все одно є прихильники різних варіантів, інколи беруть верх емоції, бажання діаспори. Ми живемо в такий час, коли є агресія з боку Росії, що і так привласнила нашу історію і все, що тільки можна. Будь-яка російськомовна назва дасть нерозумним людям привід кричати, що тут є Росія. Наприклад, на Далекому Сході є українські назви, але ми ж не кажемо, що це Україна. Тому цей момент при перейменуванні теж враховують, щоб не давати підстав для територіальних зазіхань.

 

Кіровоград хотіли перейменувати на Єлисаветград. Так, це історична назва, але, з іншого боку, вона виникла на честь такого ж колонізатора, що ліквідував Запорозьку Січ. Фахівці завжди вагалися, чи залишати історичну назву, якщо є такі історичні моменти. Наша аспірантка висловилась, що вагань не повинно бути, власні назви кодують якусь інформацію, впливають на світогляд, тому фахівці мають бути проти такого перейменування. Містам потрібні ідеологічно не заангажовані назви, які б не розколювали суспільство.

 

 

Про проблеми мовознавства та науки в цілому в Україні

Зараз в Україні пріоритетними є природничі науки. Що більше розвинена якась галузь і дає матеріального прибутку, то більше її фінансують. Влада міркує так: що гуманітарії можуть дати суспільству, окрім витрат? На це можна відповісти прикладом із нашого життя. В травні я був у Миколаєві на конференції, і мені запам’яталася думка ректора Чорноморського університету імені Петра Могили про «неприбутковість» гуманітаріїв, який сказав: «А ви звернули увагу, як Миколаїв, Одеса та інші південні міста не піддалися на провокацію "русского мира", Новороссии? Це сталося завдяки роботі гуманітарних університетів. Вони не купилися на провокаційні обіцянки. Скільки б коштувало державі, якби вся смуга, від Донецька до Одеси, була захоплена?» Тому україністика і гуманітарні науки загалом сповна виправдовують суспільні витрати на них і заслуговують на всіляку підтримку.

 

Для ономастів важливо охопити суцільну територію України. Зараз територію вже «підчищає» відділ ономастики, щоб кожна область була описана, щоб можна було створити, наприклад, загальнонаціональний етимологічний словник назв населених пунктів. Немає ще Херсонської, Чернігівської, Житомирської областей, але над цим працюють.

 

Взагалі перед мовознавцями є великі завдання створити словники. В радянські часи, наприклад, було понад 100 видів словників російськомовних, особливо перекладних – російсько-турецький, російсько-іранський, російсько-китайський і т.д. Російська мова була мовою міжнаціонального спілкування, але фактично державною, тому вона виходила на міжнародну арену, ці словники потрібні були. А в Україні був якийсь десяток таких словників. Насамперед Україна потребує перекладних словників, якщо брати до уваги міжнародні зв’язки. Для себе вона потребує тлумачного словника, тому що фундаментальний 11-томний вже застарів. Зараз працюють над 20-томником, але кошти на нього держава не виділяє в повному обсязі, тому затримується видання цього унікального словника на понад 200 тисяч слів.

 

Для науковців важлива міжнародна співпраця. Тісно співпрацюємо, зокрема беремо участь і проводимо ономастичні конференції, обмінюємось думками, робимо спільні великі проекти. Одним із прикладів міжнародної співпраці є вихід енциклопедії «Слов’янська ономастика», яку на початку цього століття видали в Польщі, і там з усіх слов’янських країн за певною схемою розкривалися питання про власні назви, серед авторів був і я.


Фотографії: Василь Чуріков