10 листопада 2016

Етнолог Олена Боряк: «Традиція не може зникнути безслідно, вона лише перетікає в інші форми»

Вона проїхала з 30 етнографічними експедиціями всі історико-етнографічні регіони України, але наразі переконана, що Донбас і землі Приазов'я досліджені найменше. Олена Боряк – етнолог, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Працювати в одній темі – це не про неї, адже серед її наукових зацікавлень – ткацтво в обрядах, постать повитухи у традиційній культурі, життєвий цикл людини. Також пані Олена у співавторстві є науковим редактором і упорядницею наукових збірників «Етнографія статевого життя й тілесності», «Тіло в текстах культур», «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія». Дослідниця розмірковує над нездійсненими проривами в етнології і етнографії й тим, чому українські науковці досі не спромоглися видати етнографічні атлас і енциклопедію.

 

 

 

Про ярлик «українського буржуазного націоналізму»

У студентські роки мене дуже цікавила етнографія, експедиції в «поле» здавалися такими романтичними! Отже, я із власної ініціативи пішла в Академію наук на вулицю Кірова, 4 (тепер – Михайла Грушевського), знайшла установу під назвою Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР, побачила табличку «Відділ етнографії», зайшла в кабінет і попросилась в експедицію. Був 1975-й, тобто пройшло лише кілька років після чергового розгрому етнографії, і звідси звільнили науковців, яким навішали ярлики «українського буржуазного націоналізму». У той час етнографія була небезпечною спеціальністю. Для досліджень намагались вибирати нейтральні теми: Нечуй-Левицький як етнограф, Шевченко як етнограф – з тим, щоби не залишалося навіть натяків, що людина цікавиться традиційною українською культурою. Коли я навчалася в Київському університеті, а це була середина – кінець 1970-х років, у нас не було кафедри етнографії, і ми тільки знали, що, можливо, двох студентів наш професор Всеволод Наулко візьме для праці над етнографічними темами, до того ж, це не афішувалося.

 

Коли зараз деякі молоді науковці роблять огляд доробку українських етнографів радянських часів, вони переважно пишуть, що етнографічна наука була кон’юнктурною, заідеологізованою. Ну, ніби так, це правда. Але не все так просто. Водночас мої колеги робили добротні дослідження європейського рівня, траплялися справжні наукові прориви. Передусім це доробок фахіця із родильної обрядовості Наталі Гаврилюк, але також і новорічної обрядовості – Олександр Курочкін, народного житла – Тамара Косьміна, традиційної української кухні -  Лідія Артюх, загальноетнологічних проблем – Василь Балушок та багато інших.

 

 

Про вільний вибір теми

Якщо ж ми подивимося на останні 25 років, коли ми вже жили у незалежній державі, здавалося б, ми могли би рухатися динамічніше і продуктивніше, але цього не відбулося. Попри те, що Академія наук – автономна і самоврядна організація, вона все ще підпорядкована державним структурам і залежить від певних кон’юнктурних умов, що дозволяють їй виживати. Для мене самої стало несподіваним усвідомлення того, що за 25 років ми не стали вільними у виборі тематики, нам диктували, що робити, про що і як писати. Уже в новітні часи нам все одно доводиться постійно доказувати, що ми потрібні суспільству, і нас таки треба фінансувати. Так з’являлися теми, нібито суспільно затребувані, але, по суті, абсолютно не пов’язані із власне етнологією.

 

Усі, з ким мені довелося працювати, у кого я вчилася науці, – професійні дослідники, але нині мені видається, що вони витратили свій інтелектуальний потенціал на не надто важливі речі. Сумно визнавати, але ті прориви, які вони здійснили, не порівнянні з тим, які висоти вони могли б здолати за інших обставин.

 

 

 

 

Про стан етнографії в Україні та її непройдений шлях

Хоча ми перейменували Інститут з етнографії на етнологію, але насправді наша академічна громада, на мій погляд, так і лишилася в етнографії. Адже науковців, які б бралися за теоретичні питання, дуже мало. Я і сама себе відношу скоріше до етнографів, ніж до етнологів. Українська етнологія не пройшла шлях, який би мусила пройти, – в порівнянні з іншими державами, навіть із нашими сусідами – білорусами, поляками тощо.

 

За часів відлиги, у 1960-х роках, був глобальний проект зі створення Історико-етнографічного атласу України: ціла група професійних етнографів почала роботу над ним. Планувалося підготувати окремі випуски: народний одяг, житло і сільськогосподарські знаряддя праці. Розробили ґрунтовну програму-питальник, проспект атласу (згідно з яким планувалося підготувати близько 150 карт), склали експедиційні маршрути і впродовж 1964–1971 роки провели кілька десятків експедицій, сформували картотеку, яка відбивала всю пророблену роботу, почали готуватися карти. Але на початку 1970-х років ідеологічний прес маланчуківщини цю роботу фактично згорнув.

 

Етнографи змогли повернутися до Атласу в «лихі» 90-ті, за часів незалежності, знову витягнули всі ці картки, мапи, розподілили обов’язки між працівниками. Здавалося, мети можна було досягти, але надзвичайний науковий доробок моїх колег так і не дійшов до видавництва... Лишилися чорнові варіанти, частково – картотека, тексти, ілюстрації. Їх сліди, припускаю, ще можна знайти по державних і домашніх архівах. Te саме лихо, до речі, спіткало колег-істориків: Академічний атлас історії України, величезна фундаментальна праця, фактично завершена наприкінці 80-х рр. і на початку 90-х вже передана до Вінниці у виробництво, зрештою також не побачила світу. Я не знаю, чи можна зараз до цього повернутися.

 
Боюсь, що ми втратили час і унікальний шанс зробити прорив у нашій науці.

 

На мою думку, наука, яка відбулася, має свої чіткі ознаки: наявність атласу й енциклопедії. Коли весь обсяг зібраного емпіричного матеріалу зможемо покласти на карту, синтезувати отримані знання в окремих монографіях, побачити регіональні особливості, всебічно та переконливо їх обґрунтувати. Наступним кроком мала би бути подача узагальнених знань у вигляді великої академічної енциклопедії. Тільки тоді ми можемо стверджувати, що ми дослідили традиційну культуру українців – таку, якою вона сформувалась принаймні на початок ХХ ст., а відтак сказати, що як наука українська етнологія відбулася.

 

 

Про міф «все пропало»

Вже пізно записувати етнографічні явища та фольклорний матеріал – таке часто можна почути. Але можу сказати абсолютно відповідально: це міф. Я його чую вже як мінімум 25 років. Тим не менше, ми виїжджаємо в поле і все більше і більше записуємо. Мої перші інтерв’ю були дуже короткими, а тепер вони стають довшими. Інформації не стало менше. Я сама дивуюсь, звідки вона береться, наскільки глибоко сидить в народі, наскільки живуча. Це, фактично, безперервний процес передавання знань, і мені здається, що це відбувається через одне покоління, коли бабці оповідають про своє життя своїм онукам. Тому через покоління ці знання до нас вертаються.

 

У мене був випадок у Миколаївській області, коли ми записували народний календар, і бабця бідкалася, що забула колядку. Але прийшов її онук Коля і жваво оповів її, бо колись бабуся його навчила.

 

Гасло «все пропало!» – не для нас. Очевидно, якісь речі зникнуть, але ми мусимо бути свідомими, що такою є доля традиції, вона згасає. Можливо, ми фіксуємо якісь її сліди, її переживання. Але якщо ми будемо працювати комплексно, якщо копатимемо вглиб, то зможемо акумулювати достатньо фактографічного матеріалу та реконструювати більш-менш вірогідно той чи інший комплекс, щоб чітко сказати, що це є наша традиційна культура з такими характеристиками.

 

 

 

 

Про колективні теми і одноосібну відповідальність

Ще на початку кар’єри мені порадили уникати колективних тем і робіт, а обрати свій напрямок, працювати тільки на своє прізвище. Я це запам’ятала, хоча не знала, правильно чи ні. Тепер, коли я озираюся на свій науковий досвід, розумію, що таки загалом уникнула цих колективних праць. Це також може бути відповіддю на питання, чому не було проривів, – в умовах обмеженого фінансування, коли потрібно доводити весь час свою «потрібність», актуальність, науковці кидались на ці планові колективні теми, тому що це точно профінансують, це матиме якийсь розголос, тому що ж нас багато. Але, на моє переконання, прориви в науці не робляться колективно.

 

А я, наскільки це було можливо, намагалась іти індивідуальним шляхом. Перша книжка – монографія на тему кандидатської. Тепер я молоді кажу, що коли захистила дисертацію, мені здалося, що це не варто уваги, от далі я зроблю щось більше. А потім подумала: я проїхала 50 сіл, записала матеріал, сто відсотків, що за мною по цих селах вже ніхто не поїде, і тих людей не зустріне, і цей матеріал не запише. І тоді я повернулася до своєї роботи, переклала її українською мовою (бо тоді захищалися російською), додала фотографії і видала монографію. 

 
Знаєте, я досі пам’ятаю той драйв, який я відчула від того, що ти можеш написати, що ти хочеш, там буде стояти твоє прізвище, і тільки ти за це відповідаєш.

За роки незалежності колеги майже перестали друкувати свої книжки, а відтак перестали відчувати себе відповідальними за те, що пишуть. Ще не так давно був час нечитаних періодичних наукових видань, вони могли виходити взагалі з помилками, і це й не надто хвилювало, бо знали, що не дуже й читають. Востаннє масово солідні академічні авторські монографії, тобто з науковим апаратом (покажчиками, коментарями, ілюстраціями, фотографіями), праці, які пройшли професійну редакцію і коректуру, мої колеги видавали фактично до початку 1980-х років. Мені сумно про це казати, але те, що спеціальність «етнологія» за часів керування Міністерством освіти та науки паном Сергієм Квітом була виключена з переліку наукових спеціальностей, є, певною мірою, наслідком наших недопрацювань. Мені хотілося би, щоби мене почули: ми свідомі нашої надзвичайної місії, і готові до нових проривів, і вимагаємо повернути нам цей шанс. Інакше ми будемо позбавлені чи не головної умови успіху – притоку талановитої, мотивованої наукової молоді.

 

 

Про повернуті імена

Одного дня сиділа в рукописних фондах Інституту, щось шукаючи для своєї роботи, і почула розмову: у нас лежать цілі теки його рукописів, а він – оцей Порфирій Мартинович – був же божевільним! Мене це так зацікавило, і я провела не один місяць над його рукописами, листуваннями у пошуках відповіді, як могло так статися, що він, насправді будучи хворою людиною, записав шалену кількість українських дум.

 

Його звинувачували в фальсифікації, ніхто не міг припустити, що стільки текстів із голосу можна записати, я ж довела протилежне. За моїм припущенням, оскільки він був ментально хворою людиною, у нього була феноменальна пам’ять, відтак його рукописній спадщині цілком можна довіряти. Для того, щоб бути фальсифікатором, потрібно бути здоровою людиною. Вважайте, що ми повернули його постать із небуття і поставили в один ряд із тими, хто професійно займався українськими думами. Мої колеги-фольклористи сказали, що я зробила відкриття, і змогла це зробити лише тому, що не була фольклористом, а подивилася на цей феномен ззовні.

 

У цьому контексті хотілося б згадати Людмилу Шевченко – родичку славетного Кобзаря. Вона була етнографом, активно співпрацювала із нашими видатними попередниками 1920-1930-х років: Катериною Грушевською, Неонілою (Ніною) Загладою, Людмилою Шульгіною і багатьма іншими, хто загинув у вирі сталінських репресій. Я намагалась повернути науці її ім’я. Як на мене, її доробок, передусім теки польових записів, зробив би честь будь-якій інституції. Проте тут я зіткнулась із досі незрозумілим мені спротивом. Мені закинули, що Шевченко, за деякими даними, співпрацювала із органами ГПУ, і на її совісті – звинувачення колег у антирадянській діяльності, а відтак – їх загибель. Зізнаюсь, цього року я подавала офіційний запит до Галузевого державного архіву СБУ із проханням або підтвердити, або спростувати цю тезу й отримала відповідь, що жодних доказів її вини не виявлено. Розумію: відповідь архіву фактично нічого не доводить і не спростовує. І все ж, мені видається, що ми не маємо морального права вираховувати, яка частина суспільства (включно з елітою) тих лихих років була «заплямована» співпрацею з органами, а яка залишалася «чистою», – так само, як, наприклад, порівнювати кількість жертв Голодомору і Голокосту.

 

 

 

 

Про народження і смерть

В одній із бібліотек Америки, – а я, завдяки американській Програмі академічних обмінів ім. Фулбрайта, певний час перебувала в Університеті Вірджінія (США), на полиці взяла першу ж книгу зі своєї теми, що потрапила мені до рук, і почала англійською читати про родильні обряди – про бабу-повитуху, що вона руки мила, і кругом столу водила породіллю, і сережки їй розстібала, і живіт м’яла, і дитинку купала, і її сповивала... Думаю, хтось написав про Україну. Виявляється, Нова Зеландія! У своєму дослідженні я показала, що обрядовість, пов’язана із народженням дитини, є по суті, універсальною, і ми в глобальних речах нічим не відрізняємося від інших народів.

 

Баба-повитуха брала в свої руки народження нової людини. Коли моя колега етнолог Наталя Гаврилюк у 1970–80-х роках об’їхала всю Україну, щоби зібрати і надалі закартографовувати явища народної культури, а саме – елементи родильної обрядовості, вона ще зустрічала самих повитух, і в її матеріалах згадується рік їхнього народження, наприклад – 1895, 1901 роки. Коли я виїхала в «поле», то думала, чи зможу зібрати матеріал на свою тему дослідження? А потім виявилося, що ці повитухи протягнулись у нас аж до 1970-х років, особливо на Поліссі, у високогірних селах Карпат, де не було можливості вивезти жінку чи відкрити так звані ФАПи – фельдшерсько-акушерські пункти. 

 
Завжди знаходилася своя місцева бабка, яка знала, що робити, і робила це абсолютно так, як 100 років тому. І я почала записувати первісний матеріал, нічим не замулений, і з такими деталями, які, мені здавалося, вже ніколи не почую.

Для мене маркером збереженості давньої традиції є просте питання: чи згадаєте, що робили з дитячим місцем (плацентою), коли жінка народжувала дитину і очищалася? Це надзвичайний етнографічний факт, тому що поява «місця» сприймалась як друге народження дитини, як її двійник. Бо коли народилася дитина, слідом за нею, другим виходить місце, – кругле, червоне, з судинами крові, тому до нього було дуже обережне ставлення. І якщо дитину потрібно було долучити до живого світу, то місце годилося повернути, тільки до неживого. Його могли обмивати, сипати на нього зерно, встромляти цвяшок, класти вуглинку, шматочок хлібчика, а вже потім загортали у полотнину і закопували. А от куди?, – то тут є теж певна система маркованих місць: під порогом хати, під піччю, під живе дерево, інколи під те дерево, куди виливали воду після обмивання мерця, тобто, де люди не ходять, де нога чужа не ступає. Я кожного разу почуваюся щасливою, коли дізнаюся від респондентів, що пам’ять про «місце» є досі живою.

 

У моїй книжці, присвяченій бабі-повитусі, показана боротьба між офіційними акушерками, які приїжджали на село, і цими бабками, які якійсь час ще залишалися поруч із жінкою-породілею, та все ж були вимушені «здатися». Але традиція живуча, і досі нам на Поліссі по селах розповідають, що є друга бабка, назначена бабка, яка перейняла на себе обов’язки повитухи. Єдине, чого вона тепер, зрозуміло, не робить, – це не приймає пологи. Проте їй так само дарують пироги, як колись тій бабці-повитусі, кличуть на хрестини (і весілля), і вона каже: це мій онучок! Наші сучасники можуть і не усвідомлювати, чому раптом так, звідки взявся цей «персонаж», але для мене це прозоро, бо я бачу: традиція не може зникнути безслідно, вона просто перетікає в інші форми.

 

 

Про смерть

Коли Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, де я нині працюю (первісно створений при Міністерстві надзвичайних ситуацій), запросив мене взяти участь в експедиції на Полісся (за специфікою центру – до переселенців із зони, ураженої радіацією після Чорнобильської катастрофи) не було бажаючих опитувати за темою «Поховальна обрядовість», – не виключаю, що вона всіх лякала. А мене – ні. Етнологія і особисте життя я намагаюся сприймати як паралельні світи. Мені здається, що саме так треба підходити, коли ти весь час занурена в «чуже» повсякдення, бо якщо ти почнеш все міряти на себе і пропускати через себе, то буде погано і етнології, і тобі.

 

Про похорон розповідають люди старшого віку, а в цьому віці вони всі філософи, такі мудрі, такі непередбачувані у своїх оповідях.

 

 

Про УПЦ (МП), яка змінює традиції

Специфіка моєї професії полягає в тому, що я працюю на низовій ланці, не піднімаючись на інші рівні, – біля землі фігурально і натурально. І наразі бачу агресивне втручання Української православної церкви Московського патріархату в традиційні українські обряди, і наростання цього втручання. Ще минулого року не бачила того, що побачила цього року. Це таємний, а тому дуже небезпечний фронт нинішньої гібридної війни Росії проти України.

 
До прикладу, поховальний обряд є найбільш консервативним. Першим змінюється весілля, далі змінюються родини, а от обряд похорон лишається майже недоторканим, бо це таємна, страшна, потойбічна сфера.

 

Краще ми нічого не будемо змінювати. Наші батьки не клали виделки та ножі на стіл – от, і ми не будемо класти. Що відбувається тепер? Приходить панотець (точніше – «батюшка”) і каже: цього робити не треба. Зараз безповортно зникає снідання на могилках, на цвинтарі. Батюшки кажуть, що через цей обряд собаки розривають могили – ви собі поклали, а собаки розрили. Я одного разу наважилася запитати: ви давно бачили у вашому селі таких собак, щоб вони так зграями ходили по кладовищу? В кожному селі, куди я приїжджаю, обов’язково заходжу на цвинтар подивитися, що там. Я не бачу цих собак. Звісно ж, справа не в собаках – насторожує така повсюдна одностайність у формулюваннях мотивації відмовитись від дотримання звичаю.

 

Наприклад, у всі віки йшли на кладовище повільно, не поспішали, зупинялися коло хати покійника, біля його родичів і обов’язково на перехресті, біля крижів, молилися і далі повільно йшли вперед. Тепер деінде священики наполягають (і я сама фіксувала такі випадки): не зупинятися по дорозі, зокрема й на перехресті, не накривати кришку домовини полотном (рушником), не класти на неї хліба, нічого не кидати в яму. Воду кажуть не ставити на вікно, бо ніяка душа не прийде її пити. Щодо свічки біля покійного, – хай горить, проти цього вони не заперечують. Дійшло до заборони класти додатково одяг у домовину.

 

Можна з наших цивілізаційних висот сказати, що це дурниця. Можна погодиться:, це справді зайве, коли у труну кладуть вишивані сорочки, рушники – витвори мистецтва, які б стали окрасою музейних експозицій. Але ж таких аргументів ніхто не наводить. Мова іде про спробу з боку священиків уніфікувати обряд, підігнати його під спільний знаменник, критерії якого розроблені невідомо ким. Ніхто не переймається тим, що це давня традиція, до якої люди звикли.

 

По селах сидять бабусі, які ходять тільки на похорони, або на поминальний обід, на весілля вони не підуть, але «потягнуться» провести в останню путь подругу дитинства. І вони стають свідками того, як зникає обряд, як він стає нікому не потрібний. Все, з чим вони жили життя, – це виявляється взагалі дурницею. Найбільше бентежить, що місцеві священики не наводять ніяких аргументів. Зараз потрібно подати хоча б знак, що ми про це знаємо. Що ми розуміємо небезпеку диктату й заборон. Якщо спроби активного регулювання традиційної обрядовості з боку духовенства триватимуть, наслідком їх стане розмивання національної ідентичності та втрата українцями власного культурного простору.

 

 

 

 

Про архаїчне Полісся

Полісся і Карпати – рівнозначні за архаїзмом. Багато паралелей між ними теж є. Наші етнографи займаються цими паралелями – карпатсько-поліським. Все-таки це одна слов’янська зона, і ми фіксуємо спільні етнографічні реалії: обмивання тіла жінками старшого віку, їх подальша участь у жалобних трапезах; спалення стружки з домовини (деревища), споряджання покійника всіма необхідними атрибутами, передусім – рушником, полотном, хусткою; наявність весільного одягу, у який вбирали небіжчика і багато інших.

 

На Поліссі про весілля розповідали: коли молода приїжджала до хати молодого, то вона проходила перевірку на цнотливість. Їй ставили діжу, – коли вона сходила з возу або заходила до хати, вона ніяк не могла її оминути. Потім викладали лише покришку від діжі, але теж накривали її рушником, а згодом до цього перестали ставитися серйозно, більше жартували, але все ж усі пам’ятали про цей «момент» дуже добре.

 

Коли деінде на Правобережному Поліссі робили труну, для точності тіло міряли тичкою (києм), а далі її кидали на могилі зі словами: «Я тобі дарую кия на могилу». Таку тичку можна побачити на кладовищі й нині. На Правобережному Поліссі й досі тримаються звичаю палити стружку, що лишалася після виготовлення труни і одяг померлого. Тут простежується мотив «зігрівання»: гріти руки-ноги собі / гріти руки-ноги мерцю.

Має місце низка заборон на виконання господарських робіт упродовж певного часу після настання смерті – зазвичай згадується заборона білити / мазати хату, бо померлому «очі замажеш», «очі захляпаєш», а також побоювання, що «мерлій душі в хаті недобре буде». Заборона поширювалася переважно на 40-ка денний, рідше – 9-ти денний терміни, але також на весь рік, поки триває «журба за покійником». Попри загальну табуйованість виконання цього виду робіт, народна традиція передбачала її порушення, але за умови виконання «профілактичних» заходів. Серед них – спеціально піти на кладовище та застелити могилу скатертиною. Сюди ж ми відносимо правило при відбілюванні хати «цяточку кинути за грубою» (тобто недомастити).

 

 

Про альтруїстичну молодь і прорив

У мене є рецепт вирішення проблем у науці. У нас надійна молодь, яка могла б витягнути її з прірви, у яку ми поволі опускаємося. По-перше, вони дуже патріотично налаштовані, їм не потрібно нічого пояснювати. По-друге, вони – альтруїсти, які готові невпинно працювати, аби тільки було що їсти і де спати. По-третє, вони професійно працюють. Я таких знаю багато.

 

Коли навчалась я, то у нас не було школи етнології. Ми досягали всього самі, навіть не знаючи, які краще прочитати книжки і де їх взяти. А зараз є етнологічна школа, база, відкритий світ із багатьма можливостями, тому молодь потрібно просто направити. Треба чітко тематично визначитися, хто чим займається і яку методику застосовує, який кінцевий результат хочуть спродукувати, дати їм реальний час на досягнення своєї дослідницької мети – і можна було би зробити прорив.

 

Зараз етнологи не можуть писати узагальнюючі праці про Україну, якщо не знають все про її окремі регіони. До речі, я почала цікавитися Донецькою, Луганською областями і для себе з подивом виявила, що дуже мало у нас якісних етнографічних робіт по цих регіонах. Так, є Полісся, Карпати, Слобожанщина, Одещина, а от ті території представлені в етнологічних дослідженнях дуже слабко. До речі, в 2012 році ми з колегами з Інституту мистецтвознавства були з етнографічною експедицією на Донбасі, у Приазов’ї. Нещодавно спеціально підняла свої записи – усні історії, життєві оповіді простих селян – нічого не віщувало такого напруження і біди.

 

Для етнографів і етнологів найперше завдання зараз – підняти регіональну етнографію, зафіксувати те, що потрібно на місцях, за нашими класичними темами. Нічого не потрібно вигадувати, а просто узагальнити це все у вигляді карт, атласів, ґрунтовної енциклопедії, і, звісно, індивідуальних наукових доробків. Тільки так ми зможемо побачити самі і показати світові справжнє обличчя України.

 

Фото: Євгенія Люлько 


comments powered by Disqus