27 грудня 2016

Наталя Яковенко: «Лише наївний історик сліпо вірить джерелу, натомість фахово зрілий – ніколи»

Наталя Яковенко особливого представлення не потребує. Інтелектуалка, класик історичної науки, заслужений діяч науки і техніки України, професорка кафедри історії НаУКМА. За її книгами-бестселерами – «Вступ до історії», «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст», «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна» – виросло не одне покоління справді сучасних фахівців. До її думки уважно прислухаються як в Україні, так і за кордоном, а опоненти побоюються. Яковенко дозволила собі бути вільною у радянські часи й далі продовжує розбивати вщент стереотипи про українську історію і закостенілі підходи в науці. Ми поговорили про апріорну суб’єктивність історії, про джерела на дистанції, стереотипи і уявлення українців, які вже стали минулим, і ідентичність, що починається зі шкільного підручника.

 


Про факти й домисли

Історія є наукою суб’єктивною за означенням, тому що історик не має доступу до реальності, яку описує. Колись видатний учений Марк Блок дотепно зауважив, що жоден історик не почує гуркоту гармат під Аустерліцом і ніколи не побачить Рамзеса. Отож усе, про що він пише, є продуктом його уяви, яка підживлюється різними способами, і в цьому сенсі історія відрізняється від історичної белетристики тим, що вона розповідає про те, що реально могло статися – без участі прекрасних дам чи янголів.

 

Ми часто чуємо, що в історії є «білі плями», але я завжди додаю, що такі «плями» – це насправді досі не задані істориками питання. Адже задати певне питання виходить тільки тоді, коли час, оточення, сприйняття навколишнього світу підказують історикові їхню важливість, а коли це для цього моменту й культури не складає інтересу, науковець «не здогадається» поставити таке питання і не шукатиме на нього відповіді. Та й самих відповідей може бути безліч, бо на кожній проблемі може поміститися стільки істориків, скільки янголів на вістрі голки. Все, що ми досліджуємо, надається на силу-силенну ракурсів, і кожен містить потенційну відповідь, якої ще ніхто досі не давав. Щоправда, для цього потрібно дуже добре знати, що вже писали до тебе. І розуміти контекст, у якому відбувалось описуване, бо лише знаючи цей контекст, ти побачиш, де саме заховалася ота «біла пляма».

 

А щодо форми відповіді, то це «технічні процедури» – пошук джерел, читання у рядках, між рядками та за рядками, уміння зв’язати докупи те, що в джерелах напозір незв’язне, уміння вписати це в ширший контекст – одним словом, навички ремесла, які здобуваються шляхом навчання.

 

Про джерела

Лише наївний історик сліпо вірить джерелу, натомість фахово зрілий – ніколи. Робота з джерелом – це азартна гра, таке собі розгадування кросворду. Адже джерела за означенням не можуть розповісти «стерильної правди». Перший бар’єр опору – це те, що джерело склала людина, в якої були власні життєві пріоритети. Другий бар’єр міститься всередині самого історика – це його світогляд, його родинні, освітні, релігійні та культурні навички й стереотипи часу, в якому він живе. Врешті, третій бар’єр до певної міри «об’єктивний» – це усталені в науці стандарти опису історії, а в різний час, додам, вони були різними.

 

Як бачимо, скільки історій, стільки ж і колізій, зав’язаних на персоналіях, ситуаціях та опосередкуваннях. Усіх колізій не передбачиш, можна апелювати тільки до єдиного, й то абсолютного, правила для історика – тримати дистанцію між собою і джерелом та пам’ятати, що від нього годі чекати «чистої правди». Джерело завжди – всього лиш одна з можливих «іскорок минулого», а не минуле в усій його повноті. Один з найвидатніших теоретиків історіописання ХХ століття Бенедетто Кроче дотепно зауважив, що всю історію може побачити лише «око Бога».  

 

Джерелом для історика є все, що «видає» присутність людини. Є матеріальні сліди минулого, документальні джерела, артефакти, мемуари, листи, щоденники. У певному сенсі джерелом є й художня література: наприклад, із поставлених Вальтером Скотом акцентів у «Айвенго» ми дізнаємось, чого чекали від історії в добу Романтизму. У Новий час джерела поповнюються фотографіями та кінофільмами, а віднедавна – аудіозаписами.

 

Розрізнити в новітніх джерелах «правду» від її мімікрії непросто. Приміром, студенти Могилянського університету, які слухають спеціальний курс про візуальні джерела в роботі історика, часто сприймають фотографію як цілком достовірне джерело – вихоплений об’єктивом шматочок життя. А тим часом більшість фотографій зазвичай постановочні, як і вибіркова або теж постановочна кінохроніка. За переконливий приклад може послужити радянська кінохроніка, де оператор під час параду на Красній площі знімав радісних трудящих і товариша Сталіна, а не людей, які у цей самий час відкорковували пляшку горілки. А під час війни він знімав не її жахи і бруд, а хороброго комбата, що з вигуком «За Родіну, за Сталіна!» підніс гранату, і всі пішли в смертельний бій (є великий сумнів, чи той оператор у такий небезпечний момент міг там бути). Зрештою, так само маніпулювали кінохронікою і німці, коли знімали на камеру Катинь чи жертви інших розстрілів напередодні війни, адже їм потрібний був доказ звірств більшовицького режиму А коли радянське військо витісняло німців, то знімали аналогічні докази звірств нацистського режиму. Елементи реальності і там, і там, звісно, є, але історик мусить сприймати їх зі збереженням певної дистанції та не забувати про ідеологічну заангажованість таких «документальних свідчень».

 

 

 

Про професійного історика

Історик є таким собі «ненормальним психом». Адже його фах – це не професія, а спосіб сприйняття світу. Погодьмося, з пересічного житейського погляду ненормально, коли людина живе не тим, що її оточує, а тим, що сталося бозна-коли і чого вже давно немає, причому чим глибша минувшина, яка його цікавить, тим ознаки «хвороби» виразніші. Колись ще мудрий Декарт називав історика «мандрівником», який, перемістившись із свого часу в інший, перестає бути корисним для своєї країни та свого оточення: він «стає чужинцем у себе вдома». Добре це чи погано – питання риторичне, але з цим, мабуть, нічого не поробиш. Мене, приміром, справді мало цікавить те, що відбувається у Верховній Раді, та й у сучасних проблемах я орієнтуюсь посередньо, натомість живий азарт в мені з’являється тільки тоді, коли я міркую про минуле.

 

А щодо конкретних фахових орієнтацій, то, гадаю, однією з найпринциповіших є матеріалістичне чи ідеалістичне сприйняття минулого. Спрощено нагадаю, що матеріалістичний підхід передбачає пріоритет економічного буття та матеріальних реальностей у розумінні способів мислення та поведінки людини. Ідеалістичний підхід, натомість, віддає першість способам осмислення світу, до яких по-своєму «припасовується» матеріальне буття. Щодо мене, то я належу до «ідеалістів», мені хочеться передусім проникнути в свідомість людини й зрозуміти, що там робиться та чому вона чинить так, а не інакше.

 

Про уявлення і стереотипи

На моє переконання, саме поведінкові стереотипи, продиктовані тими чи тими уявленнями, зумовлюють специфіку перебігу історії у певний час. Люди завжди діють так, як їм видається «правильним», але звідки вони дізнаються про цю «правильність»? Аби зрозуміти це, треба уважно проаналізувати, як вони самі мотивують свої вчинки. Багато з їхніх мотивацій, особливо коли йдеться про так званий домодерний час (тобто до зламу ХVIII – ХІХ століть), видаються із сучасного погляду щонайменше дивними чи, принаймні, нелогічними. Приміром, ніхто сьогодні не вважає, що абсолютним регулятором поведінки мають слугувати категорії «честі»; що «вірність» патронові вища за вірність батьківщині та народу (а що таке цей-от «народ», тоді взагалі ніхто ще не знав); що лише родинно-свояцька солідарність забезпечує людині і спокій, і повагу в соціумі; що побожність є неодмінною прикметою «доброї людини»; що блага душі на тому світі вона швидше досягне, коли її тіло буде поховане «обіч предків» тощо. Ці поведінкові стереотипи стали почасти руйнуватися вже в Новий час, у ХІХ столітті, а остаточно їх розвіяла новітня доба – дві жахливі війни на винищення, радянський і нацистський тоталітаризми, цілеспрямоване мордування цілих народів, чистки іникомислячих.

 

У Радянському Союзі це доповнила ще й примусова «колективізація» людини – від побуту до так званого громадського життя, де всі мусили «ходити в ногу», говорити однаково й думати однаково. Більшовицький експеримент над «людським матеріалом» не залишав місця решткам давніх поведінкових стереотипів, які ще десь тліли в сільських спільнотах, а відтак, я не бачу в сучасному житті ні сліду, ні, зрештою, підстав для консервації уявлень і стереотипів домодерного періоду.

 

Про історію повсякдення, пам’яті і простору

Упродовж останніх десятиліть, після так званого антропологічного повороту в історіографії, у моду історичних зацікавлень увійшло все, що оточує людину, що вона робить, їсть, як працює, чим хворіє, як організовує свій побут та родинне й сексуальне життя. Ці проблеми називають «історією повсякдення». Раніше це вважалося справою етнологів, а тепер повсякдення набирає дедалі більшої популярності й серед істориків.

 

Ще одна нова ділянка історичної науки, нині надзвичайно популярна, – це «історія пам’яті». Її метою є вивчення того, «як суспільства пам’ятають», а конкретніше, який образ минулого утверджується у колективній свідомості певної спільноти – зазвичай через меморіальні практики, мистецтво, пам’ятники героям чи певним подіям, назви вулиць, підручникову літературу тощо. Окремим аспектом таких досліджень є свідома кореляція такої «пам’яті» на потребу дня з боку держави чи речників відповідної ідеології (тут за особливо яскравий приклад слугує історична політика радянської держави, але не тільки її, достатньо прикладів ми знайдемо й сьогодні довкола себе).

 

 

 

Одним з останніх наслідків антропологічного повороту в історіографії став «просторовий поворот», тобто поглиблений інтерес до простору, що нас оточує. Це було продиктовано розумінням того, нині очевидного: довколишній простір не існує поза свідомістю людини, тобто вона сприймає його таким, як сама змоделювала. Ясно, це не означає, що коли я дивлюся на гору, то бачу не гору, а річку. Йдеться про те, яким змістом я наділяю довколишній простір, яке місце він займає у моїй свідомості, які пріоритети та ознаки я йому приписую. Приміром, як формується поняття столиці, а як – маленького міста, коли й за рахунок чого утверджується просторове сприйняття «моєї країни». Коротше, це безкінечна кількість питань, які нині дедалі множаться.

 

Врешті, за останні десятиліття дуже пожвавився інтерес до історії релігійної свідомості людини. Уявіть собі, скільки тут може окреслитися сюжетів, і то на різному матеріалі та в різних конфесійних середовищах. Тут і поклоніння чудотворним іконам та реліквіям, і зміни в проповідництві, і географія паломництв, і трансформація теологічних доктрин у сприйнятті вірян, і реакція офіційної Церкви на виклики часу, і, врешті, демонологія та віра в надприродні явища.

 

Підсумовуючи, додам: шкода, що коли в західній історіографії кінця 1960-х – 1970/80-х років відбувалися великі революції у розумінні проблематики, підходів та методів історичного дослідження, ми, тодішні радянські науковці, були від цього відрізані. Але наше запізнення, упевнена, ми надолужимо. Українські студенти нині їздять навчатися закордон, доступ до зарубіжно літератури то до спілкування із західними істориками необмежений, так що все помаленьку нормалізується.

 

Про популярну історію і підручники

Є «дві історії». Перша, академічна, не зобов’язана ані служити нікому й нічому, ані оспівувати, ані пропагувати. Друга – популярна, і саме її ми раз за разом бачимо в кіноверсіях, у художній літературі, театрі, на шпальтах газет, у промовах політиків тощо. Немає сумніву, що таку історію ніхто не звільняв від служіння своєму народові. Найперше її призначення підручникове – соціалізувати учня в школі, тобто без зайвих складнощів розповісти дитині, громадянином якої країни вона є, до якого народу належить, якими були сумні та славні сторінки історії цього народу тощо. Власне зі «шкільного продукту» постане конструкт, що пізніше обростатиме деталями та нюансами у щойно згаданій популяризації «нашого» минулого, а відтак – сприятиме утвердженню національної ідентичності.

 

Свого часу створили так звану підручникову комісію при Інституті національної пам’яті, і тоді мені (а я мала честь очолювати цю комісію) вдалося переконати директора інституту, Ігоря Юхновського, що одним з елементів національної безпеки є стратегічно «правильний» підручник історії. Комісія через зміну влади в 2008 р. не змогла реалізувати свого задуму. А оскільки я дотримуюся думки, що свідомість визначає буття, а не навпаки, то й нині вважаю, що коли ми «правильно» організуємо виклад певної суми знань про минуле для українських учнів, то справи з формуванням національної свідомості у нас підуть набагато краще.

 

 

Про співробітництво з зарубіжними колегами й живу пам’ять

Співробітництво і контакти можливі там, де є спільна площина інтересів. Для нас, істориків домодерної доби, вона спільна передусім із польськими, литовськими та білоруськими науковцями. Адже наших предків об’єднувала одна держава, її політика, війни, інтереси, законодавство, врешті, більш-менш одні й ті самі поведінкові стереотипи. Само собою, ми досліджуємо, по суті, однакові проблеми, хіба що на різному доказовому матеріалі. Співпраця налагодилася ще від початку 1990-х років через обмін статтями та книжками й спільні конференції, на яких не відчувається жодного кордону.

 

Але якщо йдеться про ХХ ст., передусім про ОУН-УПА й Волинську трагедію, то порозуміння тут поки що не досягнуто. Започаткована десь, коли не помиляюсь, наприкінці 1990-х акція під назвою «Важкі питання» передбачала співпрацю за такою формулою: певна група істориків з Польщі та України раз на рік зустрічалася для дискусії за наперед визначеними питаннями, цю дискусію записували й друкували, так що у світ вийшов цілий цикл брошур за тими зустрічами. Потому обидві сторони дійшли до такої точки, де погодження вже стало неможливим, і за спільною згодою акцію було припинено. Проект закрили, і далі приватні контакти точилися більш-менш спокійно. Однак нині в Польщі змінилася політична ситуація, до влади прийшли інші сили, зазвучали інакші голоси, і це питання знову раптово активізувалося. Яку позицію займуть у цих перипетіях польські історики, мені, як людині, далекій від цієї проблеми, сказати важко.

 

Утім, оптимістично гадаю, що й це мине. Для прикладу, ми, ранньомодерники, сьогодні цілком незворушно обговорюємо з польськими колегами події Хмельниччини, і для нас суто схоластичною виступає проблема, хто там кого зрадив, а чи не зрадив, і хто та скількох противників винищив. Що ж до середини ХХ століття, то тут усе зав’язано на живій пам’яті «кривди», а вона, на жаль, умирає тільки тоді, коли відходить покоління її носіїв.

 

Про Інститут національної пам’яті та декомунізацію

На Інститут національної пам’яті часто нарікають, закидаючи йому пропагандизм як нібито «не наукову» функцію. Але нагадаю, що Інститут – це державна установа, і його завдання передусім не дослідницькі (як в академічних інститутах), а власне пропагандистські. Від імені держави та в її інтересах ця установа має виконувати завдання, які відповідають ідеологічним викликам часу, тобто долати рештки «радянськості» у свідомості громадян, – так само, до речі, як це діється у Польщі, Литві, Чехії.

 

То як же тут можна було обійтися без акцій, спрямованих на декомунізацію? Звісно, за логікою адептів «чистої науки», треба було розпочати дискусію. Дискусію про що? І хто б до неї активно долучився? Хіба нащадки комсомольців – їх вистачає, і не тільки серед старших. Хіба така дискусія, розтягнута до безконечності, дала би можливість змінити старі радянські назви населених пунктів та вулиць? Теперішній директор Інституту Володимир В’ятрович – історик, який пише де в чому суперечливі праці, з якими можна не погоджуватись, але те, що він здійснив декомунізацію блискавично та фактично силоміць, заслуговує, як на мене, на пам’ятник. Понад два десятиліття по всій Україні стирчали монументи Лєніна, нас оточували радянські назви, які неминуче впливали на «історичну пам’ять», а отже – й на ототожнення людиною себе з Радянським Союзом. В’ятровичу ж вдалося справитися з цим абсурдом без особливих трагедій і побоїщ.

 

Це, вочевидь, не означає остаточної перемоги над «тінями минулого». Ще доведеться витискати з українців рештки радянської совковості, але це вимагає довшого часу. Якоюсь мірою так звану «Велику Вітчизняну війну» в українській «історичній пам’яті» подолали, але для того, щоб остаточно щезло оте «деды воевали», Інституту національної пам’яті треба буде дуже багато попрацювати. Маю на увазі, аби показати справжнє обличчя цієї війни – не лише героїчної, а й по-радянському кошмарної, де люди були сміттям, чиє життя не рахували. Очевидно, є не менш велика проблема і з УПА. Навряд чи тут вистачить героїзації, але, з другого боку, потрібні й достатньо виважені акценти, які би зробили цю сторінку нашого минулого, при всій її спірності, частиною «історичної пам’яті» українців.

 

 

Про зайвих людей і «собі подібних»

Академію наук України було створено на зламі 1920-1930 років для того, щоб в одному приміщенні зібрати всіх вчених і зручно їх контролювати. Відразу після подій 1989-1991 років у частині країн соцблоку аналоги НАНУ розпустили. Як і в західних країнах, Академія наук тут набула подоби такого собі «почесного клубу» у хорошій старій будівлі, де патріархи зустрічаються, п’ють каву і спілкуються. У Польщі та Литві Інститути історії залишилися, але не в системі Академії наук, а в підпорядкуванні Кабінету міністрів – з невеликим адміністративним штатом на сталій зарплаті. Решта ж науковців, які хочуть співпрацювати з таким інститутом, отримують гроші на певні проекти з наукових фондів.

 

У нас проблему НАНУ вирішено не було, а відтак сьогодні академічні інститути (я маю на увазі лише гуманітарні, про інші судити не беруся) – це величезна маса «зайвих» людей. Наприклад, в Інституті історії рахується понад півтори сотні працівників, тоді як видає книжки, та й взагалі серйозно займається наукою, близько двох десятків. Всі інші – це баласт, але совкове трудове законодавство не дозволяє їх звільнити. Грошей, звісно, мало, бо й витрачаються вони не на те, що потрібно. А реформування Академії наук гальмується, тому що теперішня НАНУ перетворилася на заповідник, очолений «священною коровою».

 

Стільки про Академію, а тепер про різниці між істориками. Ні для кого не секрет, що при історичній науці годується величезна кількість людей, які насправді досліджень не практикують. Що ж до тих, які таки займаються наукою, то їх можна, звісно умовно, поділити на людей старого мислення і науковців, які думають по-новому. Між тими й другими упродовж 1990-х спалахували дискусії, але нині вони вщухли. Жодна сторона не зачіпає та не критикує другу – встановилося таке собі мовчазне відторгнення.

 

На мою думку, найбільш солідарною групою «нового мислення» в Україні є історики ранньомодерники, дослідники ХVІ-ХVІІІ століть. Ми всі знаємось особисто, читаємо один одного та контактуємо, де б хто не жив. Значною мірою такої групової єдності вдалося досягнути завдяки «семінару-по-вівторках», який уже відсвяткував своє двадцятиліття. Щовівторка історики не лише з Києва, а й з інших міст збираються тут для обговорення різноманітних тем та різних сюжетів, пов’язаних із ранньомодерною добою. Коли рік тому одна дивна особа з Луцька написала не менш дивну книжку про волинську адміністрацію ХVІ ст. та вирішила захистити її як докторську дисертацію, ми зібрали протестні підписи з усієї України, і цю роботу було завернуто. В жодній іншій ділянці історії я не бачу прикладів такої фахової солідарності.

 

Думаю, що великою перешкодою для формування груп фахової солідарності в Україні є не лише пасивність істориків, а й глобальніші проблеми університетської науки як такої. За десятиліття Незалежності у нас намножилося багато так званих університетів, які ними, м’яко кажучи, не є. Проте університетський статус дозволив тут повідкривати вчені ради, де захищаються не лише кандидатські, а й докторські дисертації. Про якість цих робіт годі й згадувати, причому часто трапляються обурливі випадки плагіату, які некомпетентна рада не здатна розпізнати, або й закриває на них очі. Своєю чергою, новоспечені «професори» отримують право на аспірантуру, тобто виховують собі подібних, а ті згодом будуть навчати студентів. Дозволю собі помріяти. Якби в українських університетах було запроваджено, як і на Заході, відкриту для всієї країни конкурсну систему на заміщення посади викладача (а там такий конкурс може сягати сотні й більше осіб на місце), то випускники солідних та престижних університетів, приміром тієї ж Могилянки, не мали би проблем із працевлаштуванням. І це в перспективі дало би реальний шанс змінити ситуацію.


comments powered by Disqus