22 листопада 2016

Денис Вишневський: «Зона відчуження – це лабораторія просто неба»

Денис Вишневський – начальник групи радіаційно-екологіного моніторингу ДСП «Екоцентр». З 2000 року він працює в зоні відчуження. Серед його інтересів – радіоекологія наземних екосистем та біорізноманіття Чорнобильської зони. В межах спецпроекту «Науковий підхід», який ми започаткували разом із компанією «Шелл» в Україні, він розповів про світ після Чорнобиля, небезпеку радіаційних відходів, відродження природи на поставарійній території та парадокси Зони відчуження.

 


Про нову реальність

У 2006 році я зрозумів, що Чорнобильська аварія – це вже подія історії. Ще через 10-15 років після аварії Чорнобиль розглядався, як те, що поруч. Але змінилися пріоритети в держуправлінні: сама історія аварії, цей досвід часто асоціювався з явним наслідком радянського управління, хоча це не так.

 

Є книга Нассіма Ніколаса Талеба «Чорний лебідь», де автор називав «чорними лебедями» події, які є малоймовірними та малопрогнозованими, однак вони мають значні наслідки. В дитинстві Нассім застав громадянську війну в Лівані. Він згадував, як більшість очікувала, що бойові дії закінчаться за декілька днів. Втім війна затягнулась на 17 років, а сім’ю Талеба депортували. Працюючі з фондовими ринками він був одним із небагатьох, хто прогнозував фінансову кризу 2008 року. За його думкою, люди не можуть передбачити деякі важливі події тільки через шаблони мислення та методичні обмеження.

 

Декілька років мені довелось працював у дослідницькому проекті зі створення системи моніторингу лісів у зоні аварії АЕС «Фукусіма-1». Головною проблемою при цьому було донести до японської сторони, що радіаційна аварія докорінно змінює ситуацію. У результаті виникає нова реальність. У теорії є таке поняття як короткочасна надзвичайна ситуація, наприклад, пожежа. Рано чи пізно її загасять, все зберуть, відновлять, є початок, є кінець. Але у випадку довготривалих надзвичайних ситуацій все інакше – там кінець не дуже й видно. Результат аварії на ЧАЕС – це масштабне радіоактивне забруднення місцевості, ми не можемо ним управляти або радикально мінімізувати. Ми проводимо евакуацію, вводимо нові стандарти управління на території, де залишилися люди, і це триває з року в рік, день у день. Це нова реальність, як зараз прифронтова смуга.

 

Потрібно зрозуміти, що ця реальність потребує нових інструментів управління, моніторингу, тому що старі методи вже просто не працюють.

 

Про нові напрямки у науці

Аварія спричинила нові напрямки у науці: з'явився Інститут сільгоспрадіології, Національний центр радіаційної медиціни, Центр екологічних проблем атомної енергетики в Інституті ядерних досліджень. У низці інститутів з'явилися спеціалізовані підрозділи, були розгорнуті наукові програми, проводились численні експедиції.

 

Радіоекологія – це наука, яка вивчає поведінку природних і штучних радіонуклідів у навколишньому середовищі та їхній вплив на великий комплекс популяцій, екосистем. У другій половині ХХ-го сторіччя радіоекологія розвивалась завдяки широкому використанню ядерної енергії у військових та мирних цілях. Випробування ядерної зброї, інциденти на атомних об’єктах, які призводили до радіоактивного забруднення навколишнього середовища – давали велику кількість емпіричного матеріалу для радіоекології. Кожний такий інцидент ставить перед науковцями багато питань і разом з тим дає багато відповідей.  

 

Чорнобильська катастрофа не стала виключенням – в 1990-і роки зона відчуження стала об’єктом інтересу науковців із багатьох країн. У 2000-і цей інтерес став згасати. Зараз знову постало питання про відновлення наукового погляду на зону відчуження. Причини цього полягають в реалізацій низки масштабних проектів на її території: створення нового безпечного конфайнменту, будівництво інфраструктури поводження з радіоактивними відходами,  виведення з експлуатації водойми охолоджувача. Завдяки аварії на АЕС «Фукусіма-1» у світі знов стають актуальними радіоекологічні дослідження. В цьому плані зону відчуження можна розглядати як лабораторію під відкритим небом, з такими унікальними локаціями як «Рудий ліс» або озера «північного сліду» з високою концентрацією радіонуклідів.

 

 

 

Про людей, які там

Коли я вперше  шістнадцять років тому побачив місто Прип’ять, у мене виникла така асоціація, що ніби взяли зразковий житловий масив 1970-х років міста Києва (наприклад, Русанівку), вирізали ножем з міста і поклали в ці прип'ятські болота. Виїжджаєш з Києва, їдеш мимо селищ і все більш диких сіл, а потім раптом на горизонті з’являються панельні висотки.

 

Зона відчуження – це територія, де постійне проживання населення заборонено законом через об'єктивні радіаційні параметри. Але потрібно розуміти, що це ігри розуму, тому що радіації не видно, і вона не відчувається ніяк. Якщо вивезти людину в поле, вона не зрозуміє, забруднене воно чи ні, повітря теж – відчуттів ніяких. Зовнішніх ознак небезпеки, на кшталт пригніченої рослинності або загиблих тварин, вона теж не побачить. Фахівці Інституту атомної енергії ім. Курчатова (Москва) які ходили на розвідку у зруйнований енергоблок, говорили, що в місцях з екстремально високими рівнями радіації можна відчути запах озону.

 

Хоча на території провели евакуацію, і її вважають небезпечною, тут працює близько 5-6 тис. осіб. Із них 2100 – це персонал Чорнобильської атомної станції. Хоча вона останні 16 років не виробляє електроенергію, люди працюють там, поки не завершиться багаторічний процес закриття та консервації.  Ще 1000 осіб займаються підрядними роботами на промисловому майданчику ЧАЕС. Близько 3 тис. людей працюють в Чорнобилі, займаються обслуговуванням зони. Це охорона, відділ поліції, пожежна безпека, управління територією (водне та лісове господарство), забезпечення інфраструктури. В державному спеціалізованому підприємстві «Екоцентр», де я працюю, задіяні сто вісімдесят шість осіб на виконанні завдань з радіаційної безпеки, радіаційно-екологічного моніторингу та супроводу наукових досліджень.

 

Співробітники, які працюють в зоні відчуження, відносяться до персоналу категорії А і щороку проходять медогляд, при виявленні деяких захворювань працівник може втратити допуск на роботу в зоні відчуження. Робота пов'язана з шкідливістю випромінювання, але точно так само люди працюють на атомних станціях чи на підприємствах ядерного паливного циклу. Ми працюємо чотири дні на тиждень, у нас більше відпустки, раніше був рік за півтора. Все це спрямовано на зменшення ризику для здоров’я людини.

 

Хоча законом заборонено постійне  проживання населення тут, все ж держава пішла на компроміс із людьми, які повернулись до своїх домівок, і дозволила їм тут жити. У самопоселенців є прописка, їм привозять пенсію та продукти; є соціальний відділ, який ними опікується, служба дільничних у відділу поліції, медсанчастина та окрема швидка допомога. Самопоселенці постійно під контролем, це не люди в дикому полі. Є навіть регламент дій на випадок смерті. На сьогодні в зоні проживає близько 150 самопоселенців.

 

Радіаційно-екологічний моніторинг контролює радіаційний стан зони відчуження. Регулярно проводиться відбір проб ґрунту, води, повітря, біологічних об’єктів, продуктів із господарств самопоселенців тощо. За рік відбирається біля 6 тис. проб об’єктів навколишнього середовища, які потім перетворюються в 11 тис. аналізів на вміст радіонуклідів.  

 

Про радіаційні відходи

Україна посідає третє місце в світі за кількістю радіоактивних відходів, основна частина з яких – це результат аварії. Їх не можна просто викинути, їх потрібно знайти, класифікувати і забезпечити захоронення, щоб вони були безпечні для навколишнього середовища. Це небезпека на сотні тисяч років, тому що специфіка Чорнобильської аварії в тому, що зруйнувалися всі оболонки вмісту реактора. У деяких елементів період напіврозпаду – 24 тис. років, а щоб очистити територію повністю потрібно 10 періодів напіврозпаду.

 

За 30 років з моменту аварії більшість радіаційних показників знизилися. Це пов'язано, перш за все, з радіоактивним розпадом. Елементи розпадаються і зменшують свою присутність. Але існує парадокс: на тлі загального зниження фону, такий ізотоп як америцій 241, трансурановий елемент, альфа-випромінювач, чисельно зростає, а максимуму досягне всередині цього століття.  

 

 

 

Про парадокси Зони відчуження

З 1990-х років низка природних процесів у зоні відчуження стабілізуються, ми не помічаємо різких змін. Ті ефекти, які існували в перші роки аварії, вже пішли, ми бачимо згладжені тренди.

 

Але трапляються і парадокси. Так це було під час спостереження моїх колег – за 5-6 років після аварії в Зоні відчуження час від часу спостерігалися пилові бурі. І це не дуже добре, тому що пилова буря в звичайних умовах – це просто перенесення пилу та частинок ґрунту, в Зоні відчуження ж це ще й перенесення радіації за межі Зони. А потім всередині 1990-х років ці пилові бурі перестали фіксуватися. Що змінилося? Метеорологічна ситуація залишилася такою ж, як і була. Це результат того, що природа наступала на всі відкриті частини й ховала їх під лісовим покривом. Якщо потрапити до Прип'яті, ми побачимо, що дерева освоюють асфальт, мох вкриває бетон.

 

Та у нас з'явилася інша проблема: щороку з другої половини квітня до початку червня у нас фіксуються спалахи концентрації радіонуклідів у повітрі. Рослини покрили ландшафт, прибрали можливість появи пилових бур, але з'явився ще один фактор, хоч і короткотерміновий: 2-3 тижні цвітіння сосни та інших рослин, що викликають спалахи концентрації радіонуклідів у повітрі.

 

У теорії управління є поняття «парадоксу планувальника», коли рішення, яке вважається найкращим у даний момент, у середній перспективі є одним з можливих, а в далекій – одним із найгірших. У певному сенсі цей парадокс є і в Зоні відчуження, тому що багато рішень, які приймалися в період після аварії, через багато років, виявляється, приносять цікаві наслідки, але не завжди бажані. Директор ДСП «Екоцентр» – Сергій Кірєєв – часто згадує історію, коли потрібно було обмежити потрапляння радіонуклідів до річки Прип'ять, то вирішили побудувати масу дамб. Начебто цю проблему прибрали, але разом з тим це призвело до перманентного підтоплення і появи механізму постійного підживлення за рахунок підземних вод і відтак – надходження радіонуклідів у річку.

 

Про досвід першоджерел і Фукусіму

Коли сталася дуже схожа аварія на Фукусімі у 2011 році, то Японія закрилася, були нечисленні новини, і ніхто точно не знав, що відбулось. За два тижні наша мережа моніторингу зафіксувала присутність у повітрі радіоактивного ізотопу йод-131. Цей ізотоп міг потрапити у навколишнє середовище тільки в результаті аварії на АЕС або ядерного вибуху. Його концентрація була вкрай мала, тому це був просто науковий факт. Спочатку було мовчання, а потім японська сторона просто закидали нас запитаннями за різними напрямками: що робити? як ви діяли в 1986 році в такій-то ситуації? як проводили евакуацію? як відокремлювали Зону відчуження? Досвід Чорнобильської аварії виявився актуальним. Хоча є міжнародні організації, які акумулюють його, створюють методичні рекомендації і багато іншого, але раптом з’явилась потреба звернутися до першоджерела. Це при тому, що у 1990-х роках Японський інститут ядерної енергетики дуже багато працював в зоні відчуження, приблизно два роки ми консультували японських фахівців.

 

Японці зараз стикаються з проблемою, перед ними є вибір: або вводити жорсткі методи дезактивації, намагатися зняти ґрунт, або піти. Піти – це психологічно важко, це практично визнання поразки.

 

Рік чи два тому вже почалася технічна взаємодія, спільні проекти. Вони розуміють, що Зона відчуження зараз – це їхнє майбутнє. Також вони стикаються з багатьма проблемами, в тому числі – ідеологічними. Після аварії 1986 року намагалися ліквідувати наслідки повністю, щоб все було, як і до аварії. На жаль, це виявилося неможливим. І військові хіміки, і вчені АН пропонували різні методи, як очистити територію, але виявилося, що можна очистити кімнату, стіл, але провести очистку великих територій, як Зона відчуження, нереально, – краще піти.

 

Про мутантів

Біологічний вплив радіації досліджувався ще на початку ХХ століття. Тоді з'явився новий напрямок – радіобіологія, і почали визначати негативний вплив радіації на біологічний організм: прямі, віддалені патології і, що найнеприємніше, спадкові патології, мутації, які відбуваються у статевих клітинах або в процесі розвитку плоду. Після війни, з початком ядерної ери, це стало ще цікавішим. Пріоритет був у проведенні біологічних досліджень, проводилися масштабні проекти, і виявилася можливість появи мутантів.

 

У масовій літературі, науковій фантастиці образ мутантів після ядерної війни був дуже популярним – від моторошних мутацій, що знижували життєздатність, до позитивних. Наприклад, у романі Ендрю Нортона «Галактичний почтовий» після ядерної війни людство живе на іншій планеті, а, коли головний герой потрапляє на Землю, то перше, що він бачить, це помідор розміром із диню. Щось схоже було і у Роберта Хайнлайна. Я не міг зрозуміти, звідки взялися ці стереотипи постядерного світу, поки не дізнався історію про те, що проводили дослідження після вибухів у Хіросіми й Нагасакі, біля яких виявили небувалий урожай. Спочатку це пов'язали з впливом радіації. А потім виявилося, що просто збіг двох подій – цього року фермери використали краще добриво.

 

Під час багаторічних польових досліджень ми вилучали з природи багато особин модельних груп тварин – мишоподібних гризунів та риб. Втім ми фіксували лише поодинокі випадки явних відхилень. Наприклад, альбінізм у риб в водоймі-охолоджувачі ЧАЕС. Коли ми ставимо пастки або витягуємо сітку, то ми дістаємо переможців, які пройшли відбір, витримали іспит. В будь-якому зоомагазині є миші або щурі-альбіноси, без колірного пігменту. В природі така тварина підвищила б свої шанси вибути з перегонів за життя, не кажучи вже про складні мутації, які зачіпають життєздатність.

 

Про рідкісні види тварин і буяння природи

Чорнобиль – це величезна територія у Європі, звідки пішла людина, а природа почала відновлюватись. Десь років 5-10 тому з'явився тренд, спровокований статтею «Життя після людей», де журналіст Алан Вейсман запитав: а що буде, якщо людей прибрати? Що трапиться через добу, місяць, 100 років, 10 тис. років? Як буде вся ця інфраструктура підніматися? Як буде наступати природа?

 

Київське Полісся – це район, де велося сільське господарство, де ліси – переважно штучні монокультури сосни, створені після війни. Але після зникнення людини навіть у такому перетвореному місці починають з’являтись не просто тварини, а навіть рідкісні види: рись, ведмідь, орлан-білохвіст. В цілому видовий склад характерний для Полісся, нічого особливого немає, крім коней Пржевальського.

 

У нас є програма з дослідження великих хижаків, яка, з одного боку, показує відновлення чисельності, а з іншого – ми знаходимо цікаві моменти в їхній поведінці. Наприклад, хижаки можуть користуватися руїнами людської цивілізації. Рись – це тварина, яка вважає за краще найменш трансформовані території, старі високостовбурні ліси тощо. Яким же було наше здивування, коли ми взимку в центрі міста Прип’ять знайшли ланцюжок слідів рисі, котрий вів у будівлю меблевого магазину. Коли немає людини, ця тварина може так себе вести, використовувати і такі місця.

 

У розмовах працівники охорони, міліції, що постійно чергують на постах, відзначають, що і рись, і вовк часто з'являються в денний час. Знову-таки, скрізь написано, що хижаки полюють у сутінках. Якщо їх не переслідувати, не ображати, вони можуть вести свою активність і в денний час. Але дика тварина – це завжди дика тварина. Тварині страшно зустрічатися з людиною, а людині – з дикими тваринами. Скільки б я не зустрічався з кабанами, вони завжди втікали. З відсутністю людини тварини можуть змінювати і звичний для них ландшафт, і режим активності.

 

Містом Прип’ять тварини безпосередньо не користуються, вони просто через нього проходять. А місто ми назвали притулком мишей, зайців і лисиць. Ми зрозуміли, що тваринам зручно переходити по місту в ліс – тут вулиці та відкритий простір – все комфортно.

 

У Прип'яті часто зустрічали кабанів, один раз мої колеги зустріли зграю вовків, я бачив мертвого оленя, козуль. Птахи активно користуються цим містом. Є маленький хижак боривітер звичайний, який живе в місті, робить гнізда на балконах і вигодовує пташенят. На центральній площі снують численні ящірки, вужі тощо.

 

Зона відчуження зараз – це великий резерват європейської лісової фауни. Зараз йде формально-юридична робота над заповідником, але фактично заповідник утворився набагато раніше, і він існує. Сама площа Зони відчуження 2,5 тис. км2, це як найменший штат США або як Люксембург. Сюди ще слід додати 2 тис. км квадратних території білоруської зони, де розташований Поліський державний радіаційно-екологічний заказник.

 

Про спостереження

За тваринами ми спостерігали за класикою: по слідах, по зустрічах, як і 100, і 200 років тому. Але останні п'ять років це був прорив, коли з'явилися фотокапкани – життя просто заграло новими фарбами. Раніше стикалися з тим, що два фахівця бачачи одне і те ж, але говорили по-різному: «а я так вважаю». Тепер вважати не потрібно, ось фотографія, документ, час, дата, можна все це перетворювати в статистику.

 

Ще є такий момент, який ми зараз широко не застосовуємо, але в недалекому майбутньому можна використовувати – це безпілотні апарати. Квадрокоптери стають дешевшими, час роботи у них буде продовжений, і можна їх застосовувати для дослідження територій.

 

Зона змінюється, зараз проводиться виведення з експлуатації очищувача атомної станції – гігантського штучного озера, 23 км квадратних площею. Туди виходила гаряча вода зі станції, там охолоджувалася і потім холодна забиралася вже на виробництво. Оскільки станція не працює, водойма ця не потрібна, насосну станцію зупинили і рівень води падає знову. Найбільше озеро починає осушуватися, і ми дивимося, що там змінюється, з яким задоволенням збіглася вся живність з округи, щоб насолоджуватися доступом до їстівних ресурсів – риби, водоростей, молюсків. Вода відступає і на березі сліди кого завгодно, починаючи від вовків та кабанів, закінчуючи єнотовидними собаками та лисами . Всі гризуть черепашок, ловлять рибу.

 

 

 

Про кінець ядерного протистояння

Ця аварія змусила переглянути підходи до стандартів ядерної енергетики, Німеччина від неї відмовляється на політичному рівні. В інших країнах швидкість введення в дію нових блоків сильно сповільнилася, тому що збільшувалися вимоги до безпеки.

 

Про це мало згадують, але треба пам'ятати, що коли сталася аварія, після наведення всіх довідок, Михайло Горбачов сказав, що ця аварія показує нам реальну небезпеку ядерної війни. Ядерна війна перестала бути чимось уявним. Якщо така подія як вибух на Чорнобильській АЕС, непорівнювана з ядерною війною, призводить до виникнення такого собі полігону кінця світу. Можливо, це був той погляд з боку, який поклав край «холодній війні». Це був важливий фактор у ядерному протистоянні, хоча розвитку цієї теми я не помітив. Дійсно аварія поставила багато запитань з людського фактору, техногенної безпеки, тому що дослідження аварії йшло ще довгі роки. Ще в 1990-і роки в МАГАТЕ надавалися звіти.

 

Чорнобильська аварія – це важливий урок, до нього потрібно повертатися не в меморіальному форматі 26 квітня і 14 грудня (День ліквідатора), як ми звикли, адже Зона відчуження існує досі і вона нікуди не подінеться.

 

Про застиглу історію

Загалом Зона відчуження – це місце, де закінчилася історія, адже звідси пішла людина. Єдина історія тут – це екологія. Тут час не вимірюється роками, п'ятиріччями, великими подіями, а екологічними процесами іншої тривалості. Наприклад, час на відновлення лісу, час на міграцію птахів тощо.

 

З 1990-х років у зоні працюють етнографи і археологи. Коли людей евакуювали, стало зрозуміло, що витягли шматок мозаїки етносу. А це Полісся, реліктова територія, яку урбанізація зачепила найменше. Спочатку це було незрозуміло, тому що потрібно було просто рятувати людей. Та згодом потихеньку, завдяки Ліні Костенко, стало зрозуміло, що прибрали великий шматок носіїв культури, залишивши тільки об'єкти. Частина носіїв розпорошилася, ті, кого вивозили компактно, вивозили свою культуру.

 

Режисер Леся Харченко якось розповідала, що її етнографи возили у село Гавронщина на Київщині, де живуть переселенці із зони аварії. Їй довелося побачити обряд, як на зелену неділю водили хороводи на кладовищі. Тобто вони перенесли свої поліські традиції на нову територію.

 

Коли зрозуміли цінність зони, сюди почали приїжджати етнографи, збирати ікони, предмети побуту. Якщо виїхати на лівий берег річки Прип'ять, і по ньому поїхати на північ – це фантастика, Пирогово і поруч не стояло! Дерев'яні будинки, дахи солом'яні, тини, типові, як з етнографічних книг. Ці села – реально пам'ятники культури. Наприклад, залишки монастиря старовірів – розкішне місце. Це село, де жили старовіри, які втікали на Чернігівщину після реформи ще Речі Посполитої. А вже на Чернігівщині стався розкол, і найпалкіші старовіри поїхали в чорнобильські болота. Там дуже гарне кладовище в дубовому гаю. Я більше подібного ніде не бачив. Це справді вражає.

 


comments powered by Disqus